Австрійське політичне життя останніх років було яким завгодно, але не нудним. П’ять канцлерів за п’ять років — це незвично для будь-якої країни. Особливо для тієї, котра ще пам’ятає 13-річне правління Бруно Крайські та десятилітнє перебування при владі Франца Враніцького. А проте в жовтні 2021 року Австрія отримає вже шостого канцлера. Ним може стати соратник Себастьяна Курца, недавній міністр закордонних справ Александер Шалленберг.
Спочатку трошки історії
Заснована у 1955 році Друга Австрійська Республіка (перша була до приходу Гітлера) звикла до стабільності. І стабільність ця стояла на двох стовпах, двох великих партіях, які або по черзі, або — найчастіше — спільно тримали кермо в державі в рамках так званої «великої коаліції».
Соціал-демократична партія Австрії мала червоний прапор. Австрійська народна партія — чорний. Відповідно, вся країна (політична й не тільки) впродовж десятиліть мала вигляд червоно-чорної ковдри. Все було поділене на зони впливу: посади, футбольні клуби, державні та приватні корпорації. Одні були червоні, а інші — чорні. Часто неформально, неофіційно, але незаперечно. Були, звісно, і дрібніші партії: на лівому фланзі — «зелені», а на ультраправому — заснована колишніми функціонерами націонал-соціалістичного режиму Австрійська партія свободи. Проте погоду робили не вони.
Так тривало до 2000 року, коли тодішній «чорний» канцлер Вольфганг Шюссель відмовився будувати уряд із «червоними» і сформував чорно-синю коаліцію зі «свободівцями». Ще раз нагадаю, формально — нащадками націонал-соціалістів.
Прихід такої партії до влади спричинив тоді загальноєвропейський скандал. Європейський Союз запровадив проти Австрії санкції. Дехто каже, що саме відтоді ідея політичних санкцій проти будь-якої країни викликає в Австрії неприємну гикавку.
Перше перебування «свободівців» при владі супроводжувалося корупційними скандалами. У 2007 році Австрія знову була змушена повернутися до традиції червоно-чорних союзів. Проте табу було порушене: після десятиліть ізоляції «сині» перестали бути нерукоподаваними. Коаліції з ними перестали бути політичною непристойністю.
Як Курц врятував партію
У 2016–2017 роках Австрія пережила досить незвичну політичну кризу. Ні, не було якихось аж надто гучних скандалів чи викриттів. Усе в країні йшло як по накатаному. Але йшло вниз. Принаймні для двох великих партій — «червоних» і «чорних». У першому колі президентських виборів 2016 року вони отримали скандально низький результат: по 11%. Тим часом кандидат від Австрійської партії свободи набрав 35% і ледь не доскочив до президентства в другому турі.
Стало очевидно, що червоно-чорна реальність остаточно канула в минуле. Обидві партії стали шукати свого Мойсея, який би вивів їх із рабства негативної історичної інерції. Для Народної партії таким «мойсеєм» став 31-літній на той момент Себастьян Курц, юний міністр закордонних справ, без вищої освіти, але з вираженим талантом публічного політика.
Курц погодився стати рятівником партії за одної умови: «старі дурні» (саме так він у листуванні називав «динозаврів» своєї партії) йому не заважатимуть. Він хотів повний карт-бланш — і отримав його. Почав із того, що, в буквальному сенсі, перефарбував партію, перетворивши її з «чорної» на «бірюзову».
Саме так: із приходом Курца прапор партії став бірюзовим. Партійні списки на виборах наповнилися юними, але вже дуже амбіційними політиками. «Чорні динозаври» на місцях, яким судилося пережити цю бірюзову хвилю, були втішені, що під керівництвом молодого голови партія знову вийшла в «топи».
«Австрійський» острів Ібіца
Історія, як відомо, не позбавлена почуття гумору. Саме те, як швидко Курц сплив на поверхню у 2016 році, стало для нього каменем спотикання у 2021-му. Але не забігатимемо наперед…
У 2019 році австрійська політика пережила один із найбільших землетрусів у своїй історії. Під час розмови з нібито «племінницею російського олігарха» на славному іспанському курорті Ібіца віце-канцлер і лідер Австрійської партії свободи Гайнц-Крістіан Штрахе запропонував продати їй коли не всю Австрію, то велику її частину. На тумбочці стояв записувальний пристрій. Після публікації відео у травні 2019-го уряд за лічені години пішов у відставку, а репутація австрійських ультраправих (і, за сумісництвом, великих шанувальників Путіна) вкотре заплямувалася. Було призначено тимчасовий уряд. Потім відбулися вибори, за результатами яких Курц утворив коаліцію із «зеленими».
Для розслідування скандалу в парламенті створили слідчу комісію, яка, серед іншого, зайнялася аналізом листування юного канцлера. Думали знайти щось пов’язане із «Ібіцею». Оскільки ж Курц не змінював номер телефону з 2012 року, себто з часів, коли він ще був не «мойсеєм», а просто юним відвідувачем дискотек, то поле робіт у комісії намалювалося чималеньке. І ось тут починається найцікавіша частина історії.
Зіпсований телефон
Парламентська слідча комісія, до якої входили, в тому числі, й закляті вороги Курца, отримала у своє розпорядження доступ до всіх таємниць його життя. Вона взялася до роботи на совість, витребувала все: і сам айфон канцлера, і надані телефонною компанією протоколи листування (на той випадок, коли щось було стерто).
Уже з кінця 2020 року у Відні подейкували, що в телефоні знайшли делікатні приватні моменти, точно призначені не для чужих очей. Проте жоден політик, жодна газета, жоден анонімний акаунт у Телеграмі чи Твітері цих компрометуючих речей не опублікували.
Ще раз підкреслю: схоже, що кнопка, яка могла коли й не знищити, то дуже ускладнити кар’єру найвпливовішого політика країни, була в руках десятків людей, у тому числі його ненависників. І ніхто, жодна людина нею не скористалася. Тому що приватна сфера не повинна використовуватися проти людини. Тому що приватне життя є приватне життя. Як на мене, це найбільш вражаючий момент цього скандалу. Момент, за який Австрію не можна не поважати.
За що ж поплатився Курц
Проте в телефоні було не тільки приватне, а й суспільне. І ось за це Курц мусив заплатити високу ціну — і у вигляді безпрецедентних обшуків у відомстві федерального канцлера, і у вигляді вимушеної (хоч і часткової) відставки.
Дві речі вразили австрійську пресу. Перша — це тон, висловлювання, до яких Курц і його оточення вдавалися, обговорюючи не лише своїх противників, а й соратників. Саме тут і прозвучала фраза про «старих дурнів». Дитяча, за мірками української політики, але мало прийнятна — за мірками австрійської.
Друга (і найголовніша) — з телефонних повідомлень виникла підозра, що у 2016–2017 роках молодий політик замовляв прихильні для нього соціологічні опитування у прихильних до нього виданнях. Які, своєю чергою, ставали прихильними за рахунок реклами, розміщеної в них урядом. А ось це вже, якщо підтвердиться, цілком підпадає під корупційну мірку.
Крім того, є підозра, що у 2016 році Курц і його оточення з політичних міркувань саботували фінансування по всій країні школи повного робочого дня (болюче питання для багатьох австрійських батьків).
Корупція Шредінгера
Знову повторю: жодних доказів корупції пред’явлено не було. Йдеться про річ сміховинну, за мірками цинічної політики, але не за мірками пристойної: втрату довіри. Причому довіри навіть не з боку виборців, а з боку преси й опозиційних партій (які канцлерові, певна річ, і так не особливо довіряли). Характерно, що чи не найпершою недовіру висловила газета, котра вважається чи не найближчою до Курца, — Kurier.
Канцлер за тональність листування вибачився, але корупційні звинувачення заперечує. Коаліція бірюзових із зеленими не розвалилася. Тому й відставка вийшла часткова: з посади канцлера, але не з посади голови партії. Оскільки ж запропонований ним наступник — кар’єрний дипломат Александер Шалленберг — є близьким соратником Курца й не надто публічною людиною, то опозиція туманно підозрює, що «система Курц» залишиться незмінною.
Одне слово, в «бабці Австрії» цікаво. Можна не сумніватися, що докладне, прискіпливе вивчення телефонного листування тепер уже ексканцлера триватиме з подвоєною силою. Якщо ж, попри це, рівень «доказової бази» залишиться таким, як тепер, то цілком можливо, що нинішня коаліція протримається, навіть до виборів 2023 року. У такому разі Курц і справді буде закулісним канцлером.
Але якщо скандал не вщухне і з’являться нові «викриття», то можна прогнозувати крах коаліції та, як наслідок, або її переформатування на чолі з «червоною канцлеркою» Памелою Ренді-Вагнер, або дочасні вибори.
І ось тут насамкінець ще один важливий, типово австрійський, момент. Так склалося, що дочасних виборів ніхто особливо не хоче. Як і повернення «синіх» у владу. Як і повернення в «червоно-чорне» минуле. Себто ворогів у Курца багато, але позитивної альтернативи немає. Момент, коли «низи хочуть, а верхи вже не можуть», — аж ніяк не настав. А коли момент для змін не настав, то й зміни можуть не настати. Тим більше — чи не годі їх уже, тих змін?