Кілька днів були в Польщі. Цього разу повертаюсь додому з важливим серцем…
Ні, зовсім не тому, що вони набагато краще живуть, що в них суперські дороги, що ще якісь наживна фігня.
Вчепила ось ця фраза поляка, пана Єжика про мою Малу Батьківщину:
“Львів, це Україна, панель, а Київ вже неправдива Україна. Що Київ, що Новосибірськ – у спілкуванні з людьми різниці я не відчуваю. “
… Напевне можна було розповісти, що він неправий, що у нас просто Україна в душі і все таке … Та не став. З подорожей до інших країн я вже зрозумів, що подібні розповіді марні та дивиль для тубільців. Вони реально не смакують як це – іспанець, що живе в Іспанії, але рідна італійська (або інший варіант – для них не принципово).
Знаєте, поляки практично не носять національного одягу, вони мало пішуть і рідко співають патріотичних душевних пісень – їхні пісні в основному весело побутові, “ніачом”, вони не їдуть з прапорців, не роз’ясовують їх у кожному будинку і не фарбують всі парки в білому червоному , і їм ніколи не доведеться якого дива комусь раптом пояснювати, що, наприклад, Краків – це Польща.
Ми все це маємо….
Якщо подивитись німу картинку, то, безперечно, поляки і повідомлення не стоять з нашим патріотизмом.
Чому ж саме в мене після розмови боліти серце за Неню? Чому саме я маю виправдовуватись? Чому саме на моїй землі Біійна і гунемо ми?
А тому друзі, що вони живуть своєю мовою і своїми звичаями. Ось і все. Безперечно, вони не цураються чужого, вони знають і поглинають інші культури. Але вони ніколи не замінюють своє чуття.
Їх мова не факультативна, не альтернативна, не тому що “має знати державну”, не на вибір, не світкова, не титульна і не солов’їна – просто своя, рідна. Для щоденного ужитку. І це ніколи не є предметом для дискусії, який додає додаткові регіональні статуси, та предмет державної підтримки та розвитку, що відповідає за програму політичної партії.
А що ж Київ? Та якщо відверто – поляк правий… (Рідна мова Київ уже втрачена.
Надзвичайно мало втрачаємо, що поляки у спілкуванні вже не підтримують киян від новосибірців.
По суті, лишилось останнє покоління, що в більшості україномовних, і йому зараз за 50. Ще років 20 і все.
Нове покоління, здебільшого обірає російську.
Ми, практично як і поляки – мали 30 років, щоб відійти. Натомість – ми просто не вводили їх на смітник, ми ще швидше покотились у пекло. Кучмі, як хто забув, за Чорновола – окремий привіт. Сподіваюсь гроші зробили хоч його щасливим.
Отаке.
Зараз ми я, за канонам жанру, мав би писати про оптимізм, мовляв сплеск патріотизму, хвилю і все таке, та, напевне, надто стомився з дороги…
Іншим разом.
Чесно кажучи, я сумніваюсь, що ми можемо повернути розклад 60-х років, коли в шкільному класі Києва було навпаки – 2-3 дитини не україномовних і росомовних.
Хоча…, як вважаєш?